Соціальне обличчя Володимира Литвина або декларативний
рівень його особи (те, ким і чим політик хоче
здаватися для себе і оточення)
характеризується врівноваженістю, вдумливістю, глибиною і неупередженістю
розуміння проблем, раціоналізмом і цілим переліком інших «чеснот». Перед
необізнаною людиною постає інтелігентна, мужня,
освічена особа талановитого управлінця, мудрого державного лідера, миротворця,
що дбає про інтереси нації.
Особливе місце в соціальному вигляді Литвина-політика займає
тема людяності, порядності, моральності, вірності правді і справедливості. Ці
цінності, як випливає з безлічі натяків фігуранта в різних інтерв'ю і публічних
виступах, спираються на «внутрішній полик» і
навченого непростим життєвим, а також
професійним досвідом.
Описані якості, завдяки істеричній організації характеру
Литвина (що робить його прекрасним актором), виглядають вельми переконливо,
проте, за даними проведеного дослідження, нічого спільного з внутрішньоособовим змістом об'єкту — не мають.
Скоріше навпаки, зовнішня гіперморальність покликана
компенсувати і замаскувати внутрішню аморальність, практично повну відсутність філантропічних цінностей, які несумісні
з базисним радикалом особи Литвина з суміші егоцентричних імпульсів і страху.
Домінуючим страхом фігуранта є — страх залишення. Він відчайдушно боїться бути кинутим,
забутим. Оскільки «Я» об'єкту ототожнюється їм з політичною діяльністю, то
найбільшою мірою об'єкт лякає перспектива політичного забуття.
Необхідно відзначити, що страх (тривога) з раннього
дитинства є стійко і хронічно властивою, ретельно приховуваною
характерологічною рисою Литвина.
Фігурант відчуває себе внутрішньо слабким, беззахисним, нікчемним,
залежним від
думки інших. Переживання власної посередньості,
невпевненості в собі і своїх потенціалах, нав'язливий страх перед
об'єктивною
реальністю з її складнощами і труднощами «загнали» Литвина в
«науково-ідеологічну» сферу радянського суспільства (відразу після
закінчення КДУ об'єкт стає помічником ректора, дещо пізніше захищає
кандидатську дисертацію на тему:
«Діяльність Комуністичної партії України у вдосконаленні підготовки
викладачів суспільних
дисциплін»).
У вказаному соціальному сегменті (у якому для успішної
адаптації не потрібно було «бути», а цілком достатньо — «здаватися») завдяки
згадуваним істеричним (демонстративним) особливостям характеру, з одного боку,
і стартовій підтримці тестя (Панікарський К.Й., відомий
і шанований київський партійний
діяч у вісімдесяті роки минулого сторіччя, перший секретар Ленінського райкому
КПРС), з іншого боку, Литвин робить перші успішні кар'єрні кроки.
Саме у такому середовищі (дистанційованому від реальності, за наявності високого соціального
статусу і з опорою на патронат з боку «значущих інших») фігурант здатний
відчувати себе в безпеці. У вказаних умовах виявляється псевдо-харізма Литвина,
виткана з описаних вище «чеснот». Тільки у апріорі аплодуючій аудиторії
фігурант здатний створювати видимість продуктивності і новаторства.
Професійна кар'єра Литвина є історією підйому по ієрархічних
сходах «тепличного політика». Фігуранта завжди хтось і кудись приводив,
рекомендував, підтримував, патронував і т. п. Боротьба за владу, як
правило,
відбувалася в умовах наступу значно
перевершуючих сил на свідомо слабкого супротивника. Реально ж Литвин не
має бійцівських якостей справжнього лідера і сильно залежить від
«чинника свити». В
умовах відсутності безапеляційно приймаючого і підтримуючого середовища
об'єкт губиться і починає панікувати, оскільки стає очевидною його
сутність —
«паркетного керівника», посередньої і ординарної особи, готової, заради
досягнення особисто поставленої мети йти по
трупах.
Світлана Ермоленко, спеціально для «ОРД»
Наша кнопка
версія для друку
