П'ятдесят чотири роки виповнилося з того дня, як на Тоцькому полігоні пройшли ядерні випробування.
У військових навчаннях 14 вересня 1954 року брало участь 45 тисяч військових. Багато хто з них пройшов Велику Вітчизняну війну і подібні випробування для них були не такі страшні. Проте до наших днів дожили лише близько тисячі осіб.
У Самарі на «Дні пам'яті» зібралися 14 вересня ветерани підрозділів особливого ризику. Учасники випробувань атомної бомби на Тоцькому полігоні згадували — ці маневри скалічили їм життя.
14 вересня 1954 року — дата пам'ятна і трагічна. Закінчилася Велика Вітчизняна війна, але починалася війна інша — її історики потім назвали «холодною». Для того, щоб показати потужність нашої держави і армії, Міністерство оборони вирішило провести навчання із застосуванням атомної бомби. Район Тоцького обрали з тих міркувань, що місцевість там була аналогічна західноєвропейській.
Вранці 14 вересня небо осяялося яскравим спалахом, а земля буквально здригнулася. Над полігоном підірвали атомну бомбу потужністю 40 килотон. В кілька разів більшу, ніж скинули на Хіросіму. Усі учасники навчань підписали розписку про нерозголошування військової і державної таємниці строком на 25 років.
Микола Пашков служив у складі бойового корпусу генерала Чижа. Як він розповідає, військових і техніку готували півтора місяці, а потім ешелони з солдатами рушили на схід, під легендою прикриття. Якраз тоді почалася війна у В'єтнамі, і ті, хто відправлявся на Тоцький полігон, говорили, що вони нібито їдуть здавати туди танки.
Іраїда Залавіна — вдова командира взводу дорожньої роти — згадувала, як приїхала з сином у Тоцькі табори у 1953-му, на кілька місяців пізніше чоловіка, кий прибув взимку. На станції зупинявся один потяг, що проходив вночі.
Дружини військовослужбовців з дітьми жили в селі Тоцьке-2, яке знаходилося від епіцентру у 12 км. Наприкінці літа якийсь полковник, прибулий з Москви, повідомив їм про майбутній вибух атомної бомби і провів інструктаж, як убезпечити себе від наслідків. «Нам рекомендували впасти на землю і закрити очі руками, — говорить Іраїда Залавіна. — Тут одна жінка вийшла вперед і запитала: «А мені що ж робити? В мене двоє маленьких дітей, а третього ношу під серцем. Як мені їм очі закривати?!» Ми зажадали відвезти нас і дітей подалі від місця вибуху, і нас переправили в Сорочинське, за 30 км. від епіцентру».
Але навіть на такій відстані село сильно постраждало. У будинках не залишилося жодної цілої шибки, розкидало дахи.
Микола Пашков займав тоді посаду командира танкового взводу. Відразу після вибуху його взвод продовжив навчання і пішов в наступ. Фактично — в епіцентр вибуху! При русі усюди зустрічалися завали, пожежі. Бойова техніка, зібрана на полігоні у великих кількостях для того, щоб випробувати на ній силу ядерного удару, була розбита. Коні і вівці, яких пригнали і прив'язали там для тієї ж мети, або загинули, або сильно обгоріли. Від дерев залишилися одні тільки пеньки, річка випарувалася.
«Полк тварин» налічував 200 голів. Особливо багато було баранів. Худобину викупили в евакуйованих жителів.
«Деяких тварин помістили в окопи повністю, частину — по коліно, а багато хто просто пасся на відкритому просторі, — згадує учасник навчань під кодовою назвою «Сніжок» Григорій Юхименко. — Були вівці і барани, яких посадили в танки. Після вибуху не безсловесних учасників експерименту було боляче дивитися.»
Якщо проводили олівцем по нормальній на вигляд тварині — відвалювався шматок шкіри.
У зоні, що примикає до епіцентру вибуху, земля була покрита тонкою склоподібною кіркою розплавленого піску. Ця кірка хрумтіла і ламалася під ногами, як тонкий лід на весняних калюжах після нічного заморозку.
Йован Фржовіч з Герцоговини і серб Ненат Міклаучич чудово пам'ятають ефект вибуху, коли на величезній території мальовничий пейзаж разом перетворився на пустелю, вкриту попелом.
Танковий взвод під командуванням Пашкова пройшов через епіцентр і «продовжив бойові дії». Взвод вступив в бій з «супротивником». Микола Пашков вважає, що його самого і його солдатів від вірної загибелі врятувала лише та обставина, що вибух був не наземний, а повітряний. Це послабило радіацію, і дуже сильного опромінення вони не отримали.
Бомбу тоді скинули з літака, вибух був проведений на висоті 350 метрів. Не зважаючи на те, що в танкового корпусу, на відміну від піхотинців і тих, хто їхав на машинах, були і дозиметри, і засоби захисту, наслідки вибуху бомби добряче відбилися і на них. Головний біль, безсоння, випадіння волосся, виразка шлунку, онкологічні захворювання, кровотечі. Така ціна випробувань, проведених на людях. В учасників не було не тільки спеціального обмундирування, але й інформації про те, чим загрожує радіоактивне випромінювання.
Після завершення навчань в людей були заміряні дози отриманого випромінювання. Цифри були колосальними: від шести до десяти тисяч рентгенів. Про небезпеку таких доз військових ніхто не попередив. Трагедія була суворо засекречена.
Через 40 років після Тоцького вибуху в живих не було двох третин бійців, що пройшли ті навчання.
З кожним роком ветеранів Самари в день чергових роковин цієї дати збирається все менше і менше. Всього на сьогодні з 45 000 офіцерів і солдатів, що брали участь у випробуваннях атомної бомби, в живих залишилася тільки тисяча. У Самарські області ветеранів підрозділів особливого ризику — менше 300 осіб. В усіх них — цілий «букет» хвороб, хворі діти, внуки. «Тим, кому тоді було 18–20 років, вмирали 30–40-річними. Ті, хто залишився в живих, — інваліди», — говорить Микола Пашков. Самарці пам'ятають і тужать про своїх загиблих товаришів і щороку на згадку про них покладають вінки до Вічного вогню і запалюють свічки.
14 вересня 2008 року вони знову зібралися разом, щоб поділитися один з одним страшними спогадами про один день, що зламав їм усе життя.
Сьогодні, через 54 роки, район Тоцького полігону продовжує бути небезпечним. «В цілому все нормально, але у грунті досі є радіоктивні речовини», — заявляє професор Віктор Боєв. Судячи з досліджень вчених, тут відтоді спостерігається прогресивне зростання онкологічних захворювань. «Багато хто хворіє на рак. І що найжахливіше — найчастіше це діти», стверджує професор.
Тим часом, на Тоцькому полігоні щороку проходять загальновійськові навчання. На щастя, вони не мають нічого спільного з тими, що були тут 54 роки тому.
Сергій Ішков, Самара
«Нові Вісті»
Відділ моніторингу
КЦ
Наша кнопка
версія для друку
